Про щастя материнства і жіночий обов’язок нам віщають з кожного праски. Тільки от численні пологи і близько не гарантія великої щасливої родини, де всі за одного. І сподіватися на щасливу старість поруч з близькими не доводиться, тут скоріше переживаєш, як би всім разом тягарем не стати.
Не факт, що діти і внуки кинуться піклуватися про самотню стару, вони швидше будуть думати, як від неї позбутися якнайшвидше.
Я завжди хотіла сім’ю, як картинка. Щоб всі любили один одного, поважали і цінували. Розуміла: щастя сама не приходить, сім’ю треба будувати. Знайшла хорошого чоловіка зі схожими цінностями, нехай і запізно. Але зате працювала всю молодість, щоб було все необхідне.
Намагалася стати і господинею відмінною, і люблячою дружиною. На діточок час знаходила, що не відсувала їх в сторону. У 45 овдовіла, а старшому ще 18-і немає.
Боялася, що піде в рознос, думала не про своє горе, тільки про дітей. Відволікала їх, як могла, очей не зводила.
Намагалася, щоб у них все було, щоб не відчули, як ми просіли матеріально. На той момент я вже встигла зробити якусь невелику кар’єру, стояла на ногах. Але собі відмовляла і в обновках і в посиденьках з подружками. Потрібно було вкладатися в дітей, в їх освіту, не могла ж я допустити, щоб вони після школи працювати йшли по кіосках та в двірники.
Тактика виправдалася: діти прекрасно вчилися. Та й сім’ї свої створили – замилуєшся. Один за іншим вилітали у доросле життя. Завдяки моїй підтримці і власному вмінню працювати перспективи перед ними відкривалися чудові.
Старший пішов по незвіданій доріжці комп’ютерного генія і не прогадав. В Ай-Ті він почав пристойно заробляти – і його раптом зманили жити в Америку. Там і одружився , назад їхати не хочуть. Дзвонять, але онуки в скайпі вітаються англійською.
Я за них щаслива і спокійна, але в гостях тільки раз і була. Самі ж розумієте, не наїздишся.
Дочки середні разом, в один рік вступили в медичний, одна відразу після школи, друга встигла в коледжі повчитися. Закінчили і відкрили свою косметологічну клініку. Вийшло так, що їм не до медицини, в основному займаються бізнес-справами між процедурами, крутяться, як білка в колесі.
Одна заміжня, друга тільки збирається. Їздити до них непросто: вони все одно в телефоні або на роботу зриваються. І самі до мене не можуть вибратися роками.
Молодша виявилася в мене, сімейною. Рано знайшла собі чоловіка, відразу ж почала народжувати. Я була щаслива возитися з онуками, але чоловікові запропонували очолити філію компанії на морі. Ось до них я і рада б їздити, але у них самим тісно. А поруч житло знімати пенсія не дозволяє, та й соромно якось.
Сиджу тепер одна в старому будинку, і нікому в магазин сходити, якщо захворіла.
Поки ще сили дозволяли, намагалася дітей відвідувати, дзвонила. Але як ослабла – вдома сиджу, виповзаю тільки у двір. І сім’єю мені стали сусідки.
Вони-то розуміють суть. Я – самотня стара.
Допомоги у дітей просити не збираюся, все, що вони самі хочуть дати – того і досить. Навіть якщо це листівки до свят. А вони ніби й кличуть у гості, але я відмовляюся, їхати не можу. А вони роблять вигляд, мовляв, не хочеш, не треба, раз так вирішила.
Молодша говорила, щоб я до них назовсім переїхала, квартиру обміняла, але чоловік уперся: своїх дітей повно, ще й за старою доглядати.
Так і живу. Чекаю, здогадаються самі приїхати, або зберуться тільки на похорон.